
Як український чемпіон завойовував медалі
У дитинстві Михайло Романчук був звичайним хлопцем із Рівного. Він не мав потужної спортивної генетики, не був у топах юнацьких рейтингів і навіть не одразу знайшов себе у воді. Але його вирізняло інше — впертість і ритмічна відданість процесу. Замість того щоб покладатися на спринтерський спалах, Романчук вчився працювати дистанційно: багато, системно, нудно — саме так, як змагаються найкращі у плаванні на довгі дистанції.
Ключовим етапом стало рішення зосередитись на 800-метрівці та 1500-метрівці — дистанціях, де важлива не лише техніка, а й психіка. Це перетворило Михайла на унікального спортсмена в українському плаванні: стратегічного, дисциплінованого, здатного терпіти.
Прорив, коли тиша басейну стала гучною заявою
Першим гучним сигналом для світу стало Євро-2016 у Лондоні. Тоді Михайло фінішував четвертим на 1500 м, але головне — він уперше серйозно заявив про себе як про претендента. Уже за рік, у 2017-му, він здобув срібло на чемпіонаті світу серед юніорів. А 2018-й став переломним: Романчук виграє золото чемпіонату Європи на 400 м і 1500 м вільним стилем, встановивши рекорд змагань.
Ці перемоги сформували навколо нього нову репутацію. З українського «довгопливця» він перетворився на атлета, якого серйозно побоюються лідери збірних Німеччини, Італії, Великої Британії. А головне — сам Михайло нарешті почав довіряти собі. Його тренувальний процес став науково точним, із вивіреним підрахунком циклів, пульсу, споживання кисню. Він перейшов із плавання інтуїтивного в плавання аналітичне — й це дало вибух.
Токіо 2020 і вершина, яка більше втомлює, ніж тішить
Олімпіада в Токіо стала найяскравішим і водночас найскладнішим моментом у кар’єрі Михайла Романчука. Він виграв дві медалі — срібло на 1500 м і бронзу на 800 м вільним стилем. Обидва запливи були нервовими, тактичними, майже шаховими: не йшлося про спринт, а про витримку й холодний розрахунок. І Михайло витримав.
Але за медалями прийшла тиша. Як він сам зізнається в інтерв’ю, після Токіо в нього зникло чітке розуміння, навіщо далі плавати. «Коли ти роками готуєшся до однієї події, а вона закінчується — залишається порожнеча», — казав він. Уперше в кар’єрі Романчук відчув емоційне вигорання. Тренування не тішили. Мотивація розчинялась у рутині.
Саме тоді він вперше заговорив про паузу, переосмислення, психологію. І водночас — не припинив працювати. Олімпійські медалі стали не завершенням, а новим викликом: як продовжувати вигравати, коли ти вже «досяг»?
Париж 2024 як етап падіння після злету
Після Олімпіади в Токіо Михайло продовжив виступи, але мотивація вже не була такою, як раніше. Париж-2024 став болючим етапом: Романчук не подолав кваліфікацію на 800 м і залишився без фіналу. Усього 0,03 секунди відділили його від прохідного часу — і це була не технічна помилка, а наслідок емоційної втоми.
У ЗМІ писали про «розчарування», але Михайло говорив чесно: «Я зробив усе, що міг — просто цього разу цього виявилось недостатньо». Він не шукав виправдань, не звалював провину на умови чи форму. Це був зрілий спортсмен, який приймає поразку — як частину великого шляху.
Поза медалями і мотивація, що сильніша за результат
Сьогодні Михайло Романчук уже не той юнак із Рівного, що мріяв про заплив на чемпіонаті області. Він — дворазовий олімпійський призер, чемпіон Європи, рекордсмен. Але найбільша зміна відбулась не у його тілах, а в голові. «Я зрозумів, що плавання — не лише про час, а про стан. Про свободу, про внутрішній баланс», — сказав він в одному з останніх інтерв’ю.
Він продовжує тренуватись, але тепер інакше. Не через тиск або очікування, а через любов до процесу. Його тренування стали спокійнішими, але водночас більш усвідомленими. Він відверто говорить про втому, про потребу в паузах, про баланс між особистим і спортивним. І саме ця чесність — головний знак дорослості.
Михайло Романчук — це не просто сильний плавець. Це приклад того, як навіть у спорті результат — не головне. Важливіше — шлях, усвідомлення та здатність не втратити себе у боротьбі за медаль. І саме тому його історія триває. Не тільки у басейні.