Про спортивну і громадську місію
Кар’єра Романа Зозулі — це приклад стабільного прогресу, внутрішньої витримки й любові до футболу. Його перші кроки — у київському «Динамо», де він пройшов академію, дебютував у головній команді та став найкращим бомбардиром молодіжного чемпіонату. Згодом — ключові сезони в «Дніпрі», де він не лише забивав, а й вів команду в єврокубках. Особливо яскравим був період у Лізі Європи, коли його голи й асисти допомогли клубу дійти до фіналу.
Пізніше були Іспанія, ігри в «Бетісі», «Альбасете», «Фуенлабраді». В «Альбасете» Зозуля став улюбленцем трибун, отримавши звання найкращого гравця місяця. Попри складні епізоди — зокрема протести ультрас або скасовані матчі — він залишався вірним собі й грав з повною віддачею.
Голи — не єдине, чим він запам’ятався Україні
Збірна України отримала від Зозулі надійного форварда. Він дебютував у 2010-му в матчі проти Норвегії, де забив переможний гол. Брав участь у кваліфікаціях до ЧС-2014, Євро-2016. Проте його роль виходила за межі футболу — кожен матч за національну команду був для нього моментом репрезентації країни, а не лише спортивної форми.
За кар’єру у збірній він зіграв 33 поєдинки, забив 4 голи. Проте вболівальники пам’ятають його не лише за цифрами — а за глибоким патріотизмом і чесністю.
Народна армія як щоденна гра життя
У 2015 році, на піку футбольної форми, Роман Зозуля починає нову гру — зовсім не за м’ячем. Це фронт без стадіону, без трибун, без повторів. Його фонд «Народна армія» став одним із перших у середовищі українських спортсменів, хто системно підтримував військових. І не лише на словах.
Коли більшість шукала «мирні» теми або мовчала, Зозуля без жодного пафосу віддавав власні ресурси, час і енергію. Він не просто надсилав передачі на фронт — він знав поіменно тих, кому вони йдуть. Особиста включеність — ось що відрізняє його волонтерство від формального активізму.
Він не раз зізнавався, що це його внутрішній фронт. У ЗМІ з’являлись заголовки про продані нагороди, про тисячі зібраних гривень, про передані тепловізори. Але за кожною цифрою стояло головне — чітка позиція: «Я — не осторонь». І це, мабуть, важить більше за медалі. Бо сьогодні медалі ржавіють, а вибір залишитись — працює щодня.
У контексті українського спорту та війни Зозуля став реперною фігурою. Не випадково саме йому першому серед футболістів вручено орден «За заслуги» під час повномасштабного вторгнення. Він не будував бренд «патріота» — він просто не відійшов убік, коли це стало небезпечно.
Від футбольного поля до громадянської позиції
Футбол для Зозулі — не лише професія. Це спосіб взаємодії зі світом. Якщо подивитися уважно, він завжди грав на випередження: і на полі, і в житті. Його стиль — наполегливий, різкий, місцями незручний — перегукується з його суспільною роллю. Він не боїться «нарватися», якщо впевнений, що має рацію. І саме це вирізняє його серед інших спортсменів, які воліють залишатися «поза політикою».
У кожній команді, де він грав, його або любили до фанатизму, або відверто не сприймали. Бо зручним Роман ніколи не був. Така полярність — ознака характеру. В «Альбасете» його визнали найкращим гравцем місяця, але на трибунах звучали й політичні вигуки. І він не здавався — просто виходив на поле і робив своє. Бо правда — це не завжди про комфорт.
Його відкритість, участь у громадських ініціативах, співпраця з молоддю — це теж гра, але в довгу. Він не будує іміджу, він залишає слід. Зозуля — з тих, хто спершу говорить, а потім грає так, щоб це мало сенс.
Роман Зозуля — той, хто змінює роль футболіста в суспільстві
У світі, де спорт часто знеособлений, а футболісти — це бренди, Роман Зозуля нагадує, що футболіст — це ще й громадянин. Його присутність в інфопросторі — не заради хайпу, а заради дії. Він не мовчить, коли мовчання — зручне. І не шукає виправдань, коли треба брати відповідальність.
Його історія — це історія трансформації: від хлопця з київської академії до гравця в Іспанії, а потім — до людини, якій дзвонять із фронту, а не лише з агентських офісів. Це не типовий шлях, але це шлях глибокий. І він багато говорить не лише про Зозулю, а й про те, якою має бути спортивна етика в країні, що бореться.
Якщо спорт — це мова, то Зозуля розмовляє нею чесно. Якщо футбол — це сцена, то він на ній не грає, а живе. І, можливо, саме це перетворює його постать із просто гравця — на символ. Символ того, що у футболі, як і в житті, головне — не пас, а позиція.
About the Author
